День був чистий, наче в казці зачарований світ. Звісно, навіщо йому сумувати, його гріє тепле сонце, його ніжність - це літо. А я, лиш я, на цілий світ. Я і парк, самотня алея, дерев’яні, зарослі мохом, лави, широколисті дерева, квіти, і чого б я сумувала, адже навколо так прекрасно...Присяду, бо стомилась, погляну в небо, прижмурюсь, воно таке ясне. Хмарки, уявляю собі фігури казко- вих смішних звіряток. Усміхаюсь. Птахи кудись поспішають, так, вони заклопотані. А мені чомусь так легко , чому моє серце б’ється так спокійно, а тому, що втратило воно свої крила, нема йому біль- ше куди летіти, навіщо, мені і тут добре. Зустріч, єдина зустріч , ах, якою вона була! Тут, у парку, моє серце билося так, що можна було почути його в тиші вечора. Губи обпікав поцілунок, а в думках гуляв лиш вітер, не хотілось думати , що це сон. Я кохала, я вмирала у його обіймах..., в мені лишалася лише надія, що час зупиниться. Проте він минув швидко, і забрав з собоювсе, навіть правду, цю ніч, єдину і неповторну...Наступний вечір іпарк уже слухав інші балади і стукіт не мого серця. Мені не хотілося жити, здавалося, що життя - це він, єдиний він. Пустотою дзвеніла душа, сльози і гіркий присмак чогось нестерпно- го , біль. Але , час минув і все здається не таким трагічним, не таким безбарвним, а навіть кращим без нього... Ах, ці думки зведуть мене з розуму, досить! Час минає, а ще так багато треба встигнути зробити, стільки всього пізнати, помилка - зациклюватись на минулому. І ось, алея залишилась позаду, той парк, який завжди береже у кроні своїх дерев стукіт закоханих сердець, розбитих і вічних... „Не то біль, що не минає...”
